press

Вітаю!

Мене звати Єва. Мені нещодавно виповнилося 10 років. Коли в наш дім прийшла війна я з мамою татом та братіком поїхала до бабусі, яка мешкає в Харківськіий області у місті Люботин. Незабаром війна дійшла й до цього міста, 10го марта вночі я прокінулась від страшного грохоту, у вікнах було зарево, дім трясло, ми з мамою, татом, братиком, бабусею та дідусем побіглі до маленького тамбурочку, мама дала мені в руки ікону Божої Матреи й накріла нас ковдрою, ми усі булі легко одягнути, нам дуже було холодно і страшно, ми усі плакали й молились.

Дякуватові Богу ми вижили, на настпний день ми узнали, що побілі градами сусідню вулицю, воні летіли над нашим будинком, моєму татові побило машину скрізь. На наступний день тато на побитій машині відвіз нас до Полтави, ми пробули там десь два місяці, коли ми наступного разу повернулися до бабусі, вночі з ворожого літака коло нашого дома було скинуто ракети, бомбили інтернат в Люботині. Був страшний грохот, ми прокинулися і побігли у погріб в гараж недалеко від дома, ми були роздягнені, босі, мама дала мені в руки ікону Божої Матері, ми сиділи і молились, в мене дуже боліла голова, тошніло від страху.

На наступний день ми виіхалі до міста Заводське в Полтавський області. Мама каже, коли я засинаю починаю кричати й бігти кудись. Братик мій у вісні дуже кричав: «Не бомбіть нас! Благаю! Благаю!»

Мамо з татом прідбалі нам собаку, ми назвали ії Мілка. Я люблю танцювати, малювати, грати с братиком, гуляті з Мілкою. Я дуже хочу, щоб ця війна скоріше закінчілася, я бажаю ні одній дитині на планеті не відчути те, що відчула Я.